Я чувцей аргумент десятки разів:
«Там дозволили наркотики — і все стало краще».

Але щоразувсередині в мене виникаєоднезапитання, відякогохочетьсякричати:
А видивилися в очізалежнійлюдині?

Не в звіт.
Не в графік.
А в живіочі.

Це не свобода.
Цедозвілруйнуватися.

Коли держава каже:
«Вживатиможна»,
людиначує не юридичнеформулювання.

Вона чує:
«Твійбіль — допустимий.
Твоя втеча — нормальна.
Тебе не будутьрятувати — тебе просто не чіпатимуть».

Це не турбота.
Цемовчазнавідмоваборотися за людину.

Легалізаціявбиваєнадіюраніше, ніжтіло

Залежністьзавждинароджується з болю:
самотність
сорому
травм
порожнечівсередині

І в цей момент людиніпотрібен не дозвілвколотися,
а хтось, хтоскаже:
«Тиважливий.
Тиможешжитиінакше.
Ми поруч».

Але легалізація говорить інше:
«Робищохочеш. Цетвійвибір».

А залежний давно не обирає —
вінвиживає.

Найбільшестраждаютьті, хтопоруч

Ніхто не говорить про матерів, які:
сплять в одязі
здригаютьсявід кожного дзвінка
живуть у постійному страху

Ніхто не показуєдітей, які:
рано дорослішають
вчаться не відчувати
вважають нормою, щодорослі «втікають»

Для них легалізація — це не свобода.
Цевирок, розтягнутий у часі.

Нормалізація = розширенняепідемії

Колисуспільствоперестаєсоромитисяруйнування,
руйнуванняперестаєздаватисянебезпечним.

«Якщоцеможна — значить не страшно».

Так залежністьперестає бути трагедією
і стає фоном життя.

Зменшенняшкоди без одужання — цеглухий кут

Так, можна:
стерильнішприци
безпечнідози
чистіречовини

Але скажітьчесно:
хібалюдина створена, щоб просто не помиратишвидше?

Людина створена, щоб:
відчувати
любити
бути в близькості
матисенс

А не «вживатибезпечно».

Мій крик, а не висновок

Я не протидопомоги.
Я не за тюрми.
Я — за життя.

Легалізація не повертаєлюдину до себе.
Вона робитьїївтратусоціальноприйнятною.

І найстрашніше —
коли суспільствозвикає до чужого болю
і називаєцепрогресом.

Справжнягуманність —
це не дозволитипадатим’якше.
Справжнягуманність —
простягнути руку, коли людинападає.

«Ви назвали це свободою.
А я щодня хороню свою дитину — потроху»

Мене не питали, коли виназивалицепрогресом.
Мене не було в студії, де ви говорили:
«Легалізація — це гуманно».

Я — мати.
І мійсинживе в країні, де йому дозволили руйнуватися.

Я не бачусвободи.
Я бачуповільну смерть.

Мійсин не став щасливішим.
Він став спокійнішим у своємупадінні.

Ранішевінбоявся:
наслідків
меж
точки «назад немає»

Тепервінкаже:
«Мам, це легально. Чоготидраматизуєш?»

А я дивлюся, як у нього:
гаснуть очі
стираютьсяпочуття
зникаєвін сам

І думаю:
хто дав вам право назватице нормою?

Ви знялизаборону — і забрали надію

Раніше в мене був аргумент:
«Ценебезпечно»
«Це заборонено»
«Церуйнує»

Тепер у мене немаєнічого.
Окрім страху.

Бо коли держава каже:
«Можна»,
людиначує:
«Тебе не будутьрятувати».

А вибачилидітейзалежних?

Вони не ходять на мітинги за легалізацію.
Вони:
тихо зачиняютьдвері
рано вчаться не відчувати
бояться приводитидрузівдодому

Їм не пояснюють, щоце «зменшенняшкоди».
Вони просто ростутьпоручізпорожнечею.

Ви боролися з наслідками.
А коріньзалишили.

Ви навчилися:
робитичистідози
запобігатипередозуванням
писатикрасивізвіти

Але ви не навчилисяговоритилюдині:
«Твоєжиттяважливіше за речовину».

Боцескладніше.
Боцевідповідальність.
Боцепотребуєцінностей, а не законів.

Легалізація — це не гуманність

Гуманність — це:
лікування
реабілітація
жорстка правда
межі
вибіржиття, а не зручності

Легалізація — це коли суспільствокаже:
«Ми втомилисяборотися. Робищохочеш».

Мій крик, а не прохання

Не називайтецетурботою.
Не називайтеце свободою.
Не називайтецепрогресом.

Це — капітуляція перед залежністю.

І за неїплатять:
матері
діти
зламанісім’ї
втраченіпокоління

Коли суспільствоузаконюєвтечувіджиття —
воновтрачає право називатисялюдяним.